<< Главная страница

ПСИХIЧНА РОЗРЯДКА



Категории Тодось Осьмачка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Оповiдання I Кiлометрiв пiвтора вiд с. Носачева в недiлю сидiв пiд берестком у бiлiй сорочцi i в бiлих полотняних штанях молодий композитор Гарасим Сокира рокiв 25. Бересток цей був знаний усiм, хто ïздив Чорним шляхом на станцiю Цвiтково i хто ïздив цим шляхом iз Черкас на Умань. Тут двi дороги перехрещувались, i тут цей бересток зустрiчав прохожих i проïжджих могутньою своєю зеленню i випроваджував шелестом поважного та вдумливого листу. Хлопець, видно, сюди навмисне прийшов i, видно, не перший раз. Вiн сидiв i дивився понад смугою Куцiвського шляху в долину. У всiй його поставi почувалася самотня i скривджена дума. Очi були повнi смутку i безмежного, нiкому не потрiбного жалю, який держався в душi i прозорiв там силою червневих полiв. Лiворуч вiд шляху, що перебiгав Матусiвську долину, пiднiмався поволi гребiнь полiв i переходив у велику розкопану могилу... Кругом неï золотилися пшеницi своєю неторкнутою молодою недостиглою красою та пiдпадьомкали перепелицi, нiби хвилюючи того кiбця, що ширяв, повiльно зламуючи височiнь свого лету у золотi низи i знов ïх вигинаючи у блакитне i доброзичливе давнє украïнське небо. Сокира — це було вуличне прiзвище, яке вiн одержав у Киïвськiй грiнченкiвськiй семiнарiï, коли вiн грав на роялi свiй твiр на випускнiм екзаменi Туга за Красою. Тодi пiсля всього пiдiйшов до нього семiнарський розбишака Грищенко i, тиснучи йому руку, сказав: Ну, вже, ïй-богу, нi одна украïнська сокира таких звукiв не видавала з себе вiд часiв Сагайдачного! I пiшло... Малеча, учителi, дiвчата — всi його стали звати Сокирою. А вiн основний настрiй свого твору, незважаючи на такий присуд, виявив уперто i настирливо спочатку перед товаришами-семiнаристами, а потiм перед колегами-учителями Залiзничноï бобринськоï школи майже одними словами: Зрозумiйте: єсть у нас сучаснi письменники: Моцюра i багато iнших, i немає жадного твору для величноï музичноï композицiï на зразок Демона або фавста. Немає нi картин, нi настроïв у творах наших письменникiв, аби потягло душу на хвилi надхнення! Та слухачi йому в вiчi вiдповiдали глумом: Сокирi не треба ïх, бо вона слухає тiльки дерев'яною ручкою могутнi настроï оточення... Хiба вона сприйме деревом, або iржавим обухом, чи пощербленим гостряком нiжнi вiршi Кручини чи Моцюри?.. Нiколи! I Сокира вiдвертався, переставав вiтатися з своïми колегами, i дiйшло до того, що вiн уже не мав кому скаржитися на мистецьку злидоту i став про це говорити учням пiд час лекцiй. Педагогiчна рада, довiдавшись таке, поставила за умову його перебування викладачем абсолютну мовчанку перед учнями про своє лихо. Вiн не послухав, i його звiльнили з працi. Опинившись дома, вiн нiчого не робив у дворi свого батька i матерi, якi з дочкою, а з його сестрою, з ранку до вечора працювали у колгоспi, а Гарасим блукав мовчазно понад рiчкою Носачiвкою або просиджував аж тут пiд берестком до пiзнього вечора. Коли ж його дома починали розпитувати рiднi iз скорботною турботою i тихим селянським розпачем: Що вiн собi думає, що нiчого не робить i нiде не служить учителем?.. Що он уже голова колгоспу, Чмир, допитується, чи вiн не ворог народу... Чи в його є якiсь документи... — то Сокира ще скорботнiше поглядав на рiдних i, важко зiдхнувши, виходив мовчки з хати, бо уважав, що вони нiчого не зрозумiють iз того, що б вiн не говорив. I ось у недiлю, коли сонце пiдбилося пiд 10 годину i Гарасим сидiв оце пiд берестком, то його вся родина була в хатi: батько коло столу рiзав тютюн курити, а дочка замiтала, здiймаючи прозорий пил, що ворушився мiльйонами свiтлих цяточок проти вiкна, крiзь яке сонце простягало промiння аж до лежанки,— мати, засунувши у пiч горщок з борщем, повернулася до старого i заговорила: Старий!.. Лихо нам тяжке з нашою дитиною... Треба щось робити?.. — А що з ним зробиш? — пiдвiв голову господар, тримаючи нiж непорушно в руцi, а лiвою тиснучи до праника тютюн недорiзаний... Та що?.. Менi здається, що вiн не при собi... що в нашiй колгоспнiй недолi друга недоля лягла ще важчим тягарем на нашi плечi. Щось робiмо... Я вже казала жiнцi Чмиревiй, а вона каже, що для таких, як вiн, у Києвi є будинок... Там ïх доглядають i годують... — Я теж говорив iз головою колгоспу. I вiн менi сказав, що коли ми взавтра пiдемо на роботу, то вiн прийде i нишком подивиться, що Гарасим робить... — Ох, Боже, Боже... Боже милосердний, нехай iде... Вiд цього наше горе не буде бiльшим i наше серце не буде менше краятись... Нехай iде... Ти звернув увагу, що вiн мережане рядно бере з собою в берег i не простеляє на травi, а напина на себе, немов колись рабини у синагозi, i щось говорить або спiва чи до себе, чи до тополь та верб над рiчкою... Горе, горе... Оце то довчився на посмiховище людське, а нам на горе превелике!.. — А коли я вчора хотiв взяти в його рядно... — вмiшалася дочка, — то вiн менi сказав так якось зозла: Вiдчепися,— це моя тога; в такiй одежi колись ходили боги i демони!.. I не дав... I я збиралася про це вам казати i боялася... Цi слова пiдкреслили остаточне рiшення родини на надзвичайний вчинок... I всi почали з полегшенням кiнчати своï справи, почуваючи серцем, як кожний окремо силкувався те зробити, чому сьогоднi так легко гуртом довели краю. II На другий день сестра, i мати, й батько Гарасимiв зранку пiшли робити у колгосп, звчинивши за собою у двiр ворота. Маленька хата, снiпками вкрита, з чорногузячим гнiздом на гребенi, була трошки нiби похилена до берега. З причiлка ïï обступали соняшники i кукурудза; а серед двору стара криниця з журавлем блищала i мокрими цямринами, i кiнцем журавлища до сонця. Iз хати повз неï через леваду аж до рiчки Носачiвки тяглася мiж високою травою стежка I ворушилася, мов жива. I куди не глянь, все було всипане росою, неначе жаринками, що вночi мiняться i ворушаться над нами, тримаючися вiтром на небi до самого ранку. А вранцi знов горять i рухаються в гущинi зеленi разом з нею... I соняшники, i кукурудза, i криниця, i журавель, i трава на левадi, i сонце над усiм селом вслухалися в свою свiжiсть i в свою красу, аби враз зашумiти свiдомiстю того, що вони всi єсть колiр єдиного на свiтi почуття, що зветься щастя! Та всупереч загальному у природi настрою, трохи праворуч вiд хати Гарасимовоï пiдозрiло чогось приïхали люди i зупинилися за кущами верболозу над рiчкою. Всiх на возi було четверо: самi чоловiки. Вiз був запряжений одним конем. Три з них позлазили i, не звертаючи уваги уже на свою хуру, трохи вiдiйшли вiд воза, i полягали черевами на траву, i, мовчки вдивляючися вперед, стали ждати. Коло них був i маленький бiлий цуцик, який лапкою ворушив кульбабу i вiдбiгав вiд неï то в один бiк, то в другий. I коли квiтка затихала, вiн знов ïï лапкою торкав i робив те саме, що i ранiше. Над ними пролетiла скрекочучи сорока i сiла на вербу на Гарасимовiм городi. У березi, крiм цих живих iстот, здавалося, уже нiкого й не було. Аж ось iз хати вийшов Гарасим з рядном пiд рукою: зачинивши за собою дверi, вiн поважно попростував стежкою через двiр до рiчки. Одежа на ньому була та сама, в якiй вiн був i пiд берестком. I через те, що обличчя неголене було, над губою жовтiли маленькi вуса i на щоках пiднеслася перша парость бороди, якi ми часто спостерiгаємо у хворих у лiкарнях. Чуб нестрижений звисав одним жмутком на правий бiк; з-пiд нього випиналося гарне, високе чоло, i в густих бровах сяли надхненною нiжнiстю великi сiрi очi з вiдсвiтом чогось ясного i прекрасного, але потемнiлого... Таке враження викликає теплий i тихий лiтнiй день з захмареним сонцем тодi, коли вiн вiдбивається у спокiйнiм без настрою оцi людини, чи у оцi товаряки, чи у оцi голуба... Але це так здавалося, бо якби протяжно подивилася чутлива душа у очi Сокирi, то вона б не стямилася вiд раптового болю, який перший раз почула б, але який з нею жив щохвилини, не даючи про себе знати нiчим. Гарасим Сокира пiдiйшов до рiчки, i нашорошено оглянувся, i, нiчого для себе пiдозрiлого не помiтивши, взяв з-пiд пахви рядно, накинув його на себе так, як накидають кирею наопашки: вiдкинув назад голову; простяг праву руку в напрямок другого берега рiчки i спочатку тремтячим голосом, а потiм все потужнiшим почав спiвати: Я тот, которому внимала ты в полуночной тишине, чья мысль душе шептала, чью грусть ты смутно отгадала, чей образ видела во сне... Спiв гарячими лунами загомонiв берегами рiчки униз до Мельникiвки i вверх до Цвiткова. Здавалося, що берегова пустка заспiвала... Тiльки у мелодiï бринiла не та туга, про яку говорили Лєрмонтовi слова. Бо та туга уже була вiдома кожнiй освiченiй душi; i кожний ïï може впiзнати на найдальшому краю нашоï планети. А ось цей розпач, що бринiв у голосi Гарасимовiм, то був лише властивий украïнськiй землi, ще украïнськими словами не взятий у повнiй глибинi ïï iсторичного горя. I ось горе пiвнiчного генiя у широкiй силi чужинецького слова спричинилося до немiренноï задушевности i страшноï потуги розпачу, що йшов з надхненного юнацького серця, вродженого лоном украïнськоï Жiнки. Голова колгоспу розповiдав потiм, що коли Герасим спiвав, то вiн з таким напруженням слухав i з таким таємничим острахом, як колись було ще за царизни, коли вiн був школярем, так на нього дiяли спiви вдосвiта на Великдень, коли старий священик виголошував: Да воскреснет Бог i расточаться вразi его, а хор вiдповiдав: Христос воскресе iз мертвих, смертiю смерть поправ i сущим во гробi живот дарував!... Слухачi спiву так само, як i сам спiвець, не чули i не бачили, як цуценятко, вiдбiгши до воза i сiвши пiд ним, гавкало вiд незрозумiння мiж верби; а сорока, злетiвши з верби, кружляла над Герасимом скрекочучи. I я певен, що так i предки ïï колись кружляли у байраках над схованою гайдамацькою пiснею з тим чуттєвим змiстом, якого ще нiхто в нас не втiлив у сучасне наше слово i не донiс його мiж тямущi душi. Тiльки оцi напiвхижi птахи ще i понинi лишаються слухачами i божевiльних, i талановитих дiтей Украïни. Бо всi ми, знеможенi турботами життя, неспроможнi на увагу, аби пiд ногами помiтити блиск золота-мiж спiвучим сяйвом друзок скла з побитих вiкон зруйнованих осель. I коли Герасим проказав слова своïм безмежним смутком: Я опущусь на дно морское, Я полечу за облака, Я дам тебе все, все земное, Люби меня..., голова колгоспу Чмир схопився з трави, i в його руцi блиснув ключ, мабуть, вiд продуктовоï комори, i, швидко пiдiйшовши до Герасима i настевивши iмпровiзовану зброю, нiби револьвер, гнiвно прохарчав: Нi з мєсте... Стiй, як стоïш! Спiвець урв а в i став дивитися не людину перед собою здивовано i нiчого не розумiючи. I хоч голова колгоспу, може, згарячу i помилився, витягши ключа замiсть зброï; або, може, ïï в нього й не було, однаково нiхто не помiтив цього, i ефект був все-таки разючий. Напасник говорив: Хто вам дав право у березi спiвати, та ще так голосно?.. На весь берег?.. Я питаюся, чому нiде не служите i не ходите на роботу?.. Зараз вiдповiдайте менi!. А Герасим: Я думав, що я нiкому не заважаю... Я нiчого нiкому злого не роблю... Я хочу ïхати у Киïв до поета Моцюри замовити оперу... Слова до украïнських мотивiв... Бо сучасне украïнське горе ще не має слiв... ще не має свого втiлення... I менi здається, що тiльки Моцюра це може зробити. Бо тек, як ми бачимо велику брилу каменя, з якоï може тямущий рiзьбар витесати людську радiсть i смутну людину... i цим може визволити живе людське серце з каменю, в якому воно споконвiку пробуває... Так само тепер єсть наше людське горе по всiй Украïнi, зiбране з усiх колгоспiв у якiсь однi людськi груди, в один якийсь стогiн... I вiн, цей стогiн, не має нiякого значення, як i рев теляти, коли його рiжуть... Вiн матиме його тiльки тодi, коли йому хтось дасть форму слова... вiзьме його у стрункий твiр... Тодi вiн може пiти як жива i розумне iстото i по Украïнi, i за кордон... I я гадаю, що це може зробити тiльки Моцюра... I через те я ходив i думав... I нарештi вирiшив завтра ïхати до нього... Нехай створить з нашоï туги твiр украïнського слова так, як колись створив Бог чоловiка з глини, а я покладу на музику... Еге-ге, братiку, то я вже бачу, що ти за птиця, — чогось голова колгоспу перейшов на ти. Бачу, куди гнеш... ач: хоче, щоб про горе хтось писав! У нашому колгоспi горя нема!.. Побачимо, що ти далi заспiваєш!.. I зараз же, обернувшись до воза, махнув рукою. На помах руки затупали ноги i зашумiла трава... показалися з-за кущiв два колгоспники; за ними бiгло i радiсно гевкало цуценя, неначе вважаючи, що це заради нього бiжать люди. Хлопцi! — гукнув голова. — Ану, попровадьте його до воза! Хлопцi хотiли взяти Гарасиме пЦ руки, але вiн сiв на траву, ще бувши нап'ятий рядном. I заговорив: Я не пiду... Чого я з вами буду йти; я не знаю, хто ви... Я людина вiльне... Я хочу, аби написав письменник щось подiбне на Демона або на Фавста... Берiть його попiд руки i тягнiть: ач, рядном напнувся, нiби лаврей на покутi... Вiн не при собi... Треба вiдвезти в Киïв, якщо не верзе вiн усе це навмисне... Почекайте, ви мене не розумiєте... Я рядно на себе накинув, бо потрiбна декорацiя для такого спiву, як я спiвав... Он у церквах священики у цивiльних костюмах не правлять, i я таку пiсню спiвав, що потрiбна тога... Це така одежа... У мене ïï нема, то я за неï взяв рядно... -— говорив Гарасим, та голова колгоспу тiльки зареготав у вiдповiдь: Єй-богу, вiн здурiв... а я думав, що прикидається... тягнiть!... Колгоспники схопили Герасима: один за праву руку, а другий за лiву i потягли. Тодi Гарасим зiп'явся на ноги... Колгоспники, все так же тримаючи його за руки, дали можливiсть iти помiж собою. Пiдiйшли до воза i, присадивши полоненого, нiби якийсь мiшок з сiчкою, на вiз i сами всi сiвши, поïхали з берега на шлях, а ïм услiд бiлiло сиротливо забуте рядно на стоптанiй травi. Коли вже проïздили повз Герасимову хату, то вiн попрохав: Дозвольте, я попрощаюся з рiдними... III Годинi о 5 липневого ранку у Скверi письменникiв у Києвi на лавочцi пiд двома молодими кленами лежав на лiвiм боцi, скорцюбившись, Гарасим Сокира. На ньому був одяг такий, як носять у Кирилiвськiй лiкарнi божевiльнi. Вiн спав так мiцно, як може спати людина, тяжко змучена фiзичним i душевним неспокоєм. Рот був роззявлений, а з нього виривалося нестримно безладне харчання. I посинiле лице, уже голене, вiд ранковоï прохолоди мало вигляд кам'яного вiдламку десь у заростях над рiкою, де корiння дерев, болото i скелi завжди вкритi якимсь синiм навiвом вогкости. Чуб i одежа були мокрi вiд роси. Дах п'ятиповерхового письменницького будинку уже свiтився ранiшнiм свiтлом i пiднiмався чарами сонця над усiм сквериком, де дерева були у прозоро-ранкових сутiнках; i дорiжки позначалися чорними холодками, куди сонце мало з'явитися вже наостанок свого сходу. Та, незважаючи на таку ранню пору, сторожка скверика уже пiдмiтала ïх i шелестiла мiтлою об Папiр i порожнi коробки з-пiд цигарок, що ïх учора ввечерi понакидали безжурнi гуляки. Коли вона наблизилась до Сокири, то здивовано зупинилася, подивилася на його одежу i на лице, а потiм мiтлою, без сорому казка, штовхнула у дранi черевики i гукнула: Ану, гей!.. Годi вже лежати... бо мiлiцiонера покличу!.. Вставай!.. Сокира схопився i, не протираючи очей, уставився в сторожиху незрозумiлим i майже переляканим поглядом i нарештi промовив: Я туди не пiду... я не хочу... Скажiть, як менi це зробити? I жiнка зневажливо показала мiтлою у той бiк, де вже високий будинок стрiмко пiдводив угору свiй осяяний дах, iз якого, здавалося, ось-ось поллється блиск струмками слiпучого золота, i сказала: Це найлегше зробити... Треба тiльки пiти он у той будинок, де щовечора нашi сексоти справляють гулянку, то там уже i тобi покажуть засмальцьовану пiдтичку... Iди, iди, там теплi хлопцi, вони можуть нагрiти i батька рiдного!.. Сокира, нiчого ïй не сказавши i не подякувавши навiть, нiби вiн iшов вiд пенька, об який зачепився раптово, хутко пiшов вуличкою помiж молодими деревами вгору до будинку. Холодна хвiртка там була навстяж у двiр, в якому лежало два яруси червоноï цегли i було насипано купу пiску. А пiд першим входом у будинок стояло велике корито, повне кальвасу; Сокира його обминув i ввiйшов у сiни, де пахло свiжою фарбою i тiльки що просохлим вапном на стiнах. Пiдiйшовши до дверей i прочитавши на дверях вiзитову картку з прiзвищем Шеремет, вiн став читати написи пiдряд на всiх дверях; i нарештi на третьому чи на четвертому поверсi знайшов вiзитiвку: Моцюра. I, не вагаючись, постукав. Серце в грудях почало важко гупати, аж виски рвало гарячим ритмом крови. I вiдчинилися дверi, i на порозi з'явилася нап'ята ковдрою руда, груба молода дiвчина у нiчних виступнях i: Кого вам треба? — спиталася. А Сокира: Менi треба конче побачити Моцюру... Поета... Справа нашоï занапащеноï культури... Вона ж, нiчого не сказавши, хльопнула перед ним дверима: i щось всерединi, чути було, говорила, а ïй лунко загомонiв чоловiчий голос таким тоном, що переходив майже у жiночi неврастенiчнi благання: Упусти його... Це, мабуть, якийсь студент... Упусти, серденько, це, видно, мiй почитатель... Мабуть, хоче мене побачити... Упусти, а то, ïй-богу, знов заспiваю на всю хату: Шахтьор режить, шахтьор бйоть. Шахтьор празнiчка не штьоть... Нехай тодi бiжить з протестами ота вислогруда Шереметиха!.. I жiночий голос уже крикнув: Таких дурнiв я ще не бачила!.. На, на... впустю. I вже обнюхуйте один одного, хоч до жовтневих свят... Бо хiба ти на людську мову спроможний? Раз у раз тiльки скандалишся!.. I знов почулося чапання виступцями, i вiдчинилися дверi, i руда дiвчина, напнута ковдрою, проказала: Ну, заходьте! Сокира увiйшов. I те, що вiн побачив, його вразило, напевно, гiрше, нiж може вразити несподiваний крик совєтського мiлiцiонера. Серед хати стояв стiл, застелений газетами, а на ньому були три чорнi пляшки i одна склянка з недопитою якоюсь жовтою рiдиною; у паперi паляниця i велика закiптюжена рибина порiзана. А коло неï стояли двi пари жiночих черевикiв, а з них звисали на стiл i додолу бiлi панчохи; перед столом на спинцi стiльця висiв чоловiчий сiрий костюм, а на ньому червона жiноча сукня з двома жовтими шкiряними поясами. Сам же господар голий лежав у лiжку, що стояло пiд стiною, покритий ковдрою по пояс. А до його спини тулилася боком друга дiвчина, теж руда, але вже худа. У неï через плече звисала червона хустка так, як ото у весiльних старостiв бувають перев'язанi рушники. Дiвчина своєю перев'яззю закривала перса. Вона сидiла устромлена по пояс пiд ковдру до Моцюри i, тримаючи праву руку у нього на голих персах, ворушила пальцями так, як, буває, маленькi дiти це роблять у шерстi овечки. А вiн лежав, не зводячи голови з подушки, i з цiкавiстю позирав чорними липкими очима на гостя. Не знаю, якi почуття виникли у єствi Гарасима Сокири, перший раз побачивши совєтського барда у такому виглядi, але в людини з реальним свiтосприйманням i в знаючоï совєтський побут не викликалося б нiяке враження, незважаючи на всю незвичайнiсть картини. Хазяïн мав зовнiшнiсть досить просту або, як галичани кажуть, ординарну... З широкими грудьми, не оброслими шерстю, мав широкi плечi i круглу чорну острижену голову... Очi великi, скорше карi, як чорнi, дивилися з самозакоханою цiкавiстю, яка зафарблювалася затяжним жахом, що вже став закам'янiлим настроєм у кожного совєтського громадянина i, таким чином, нiби постiйним зовнiшнiм виглядом. В будь-яке оточення такi люди, як Моцюра, всмоктуються, нiби вогкiсть у сухе мiсце землi, аби вчепитися, мов п'явка до голоï литки або стеблина куширу, що прилипає до голоï ноги в рибалки. Такi люди стають суттю своєï випадковоï групи-громади i всесповняючою сiрою частиною ïï. I коли ця група виявить спiльно якийсь героïчний вчинок, вони будуть в осередку сподiяного, але непомiтнi; i коли загал виявить якусь ганебну рису своєï сутi, то такi люди, як Моцюра, будуть обмазанi болотякою найгустiщою, — i смердiтимуть найпотворнiше. Хазяïн кiмнати був з того прошарку украïнцiв, що не мали власного нiчого, бо були не здатнi що-небудь здобути через брак Iнiцiативи та енергiï на це. Бо були повною протилежнiстю селянам, якi методично i наполегливо при всяких умовах i працюють, i працею дух свiй радують... Для Моцюри вiнцем всiх турбот на землi мають стати лише ласощi у всiй ïх рiзноманiтностi. Вони завжди, коли почують назву письменника видатного, чи фiлософа, чи полководця, то зараз же вигукують: Ото, мабуть, за ним дiвчата млiли!.. Ото розкошував!.. I коли цим людям доводиться якесь громадське дiло робити, то роблять так, як цього хоче начальство i низькi смаки вируючого на верхах натовпу... Отже, i Моцюра, як совєтський бард, не виявив нi оригiнальности в картинах своïх творiв, нi навiть не вилiз iз строфiки Олесевоï i другорядних росiйських поетiв, а зажив слави тому, що украïнську вищу iнтелiгенцiю, яка завдавала тон у культурнiм життi нацiï, вибили, а залишилася тiльки така, що вважала разом з урядом метою вiдняття чужого, горьованого i всяке писання для неï було потрiбним чадом для отруювання свiдомости загалу... Не дурно ж дурман цього чаду запаморочив i Сокиру iти iз своïми пропозицiями аж сюди. Бо Моцюрине iм'я було у всiх на устах, бо совєтська влада тiльки таких роздмухувала до розмiрiв знаменитости, якi нiчим не могли стати на завадi Чецi... Але в Сокири, певно, iншi були думки, бо вiн нарештi, хвилюючися, спитав: — Чи я справдi у поета Моцюри? — А то ж у кого?. Це ж я i є справдi... А ви, мабуть, студент i прийшли прохати, аби я щось новенького прочитав?., i я певен, що наше громадянство цiкавиться, чого у мене така перерва у творчостi?.. — Я не студент, я учитель Гарасим Сокира... — почав було Сокира, та Моцюра, нiби не чуючи цього, провадив: Я ось розкажу... нехай громадянство знає, у яких несприятливих умовах менi доводиться працювати... нехай... I в цей момент та дiвчина, що впустила гостя i яка стояла бiля столу, нiби очiкуючи розвитку подiй, скочила в лiжко до Моцюри спереду пiд ковдру i, обнявши правою рукою спину, а лiву поклавши йому на рот, промовила: Дурнику, мовчи, бо однаково наговориш дурниць. Розумного ж нiчого не скажеш... А коли вже хочеш говорити, то говори вiршами: все-таки буде пристойнiше... I потiм, притуливши своï уста до пальцiв своєï руки, тiєï, що лежала у Моцюри на ротi, помаленьку почала ïï тягти мiж своïми i його губами. Вiд цього руху вiн витягся правцем всiєю iстотою i занiмiв. А та руда дiвчина, що була за спиною у хазяïна, почала таємниче махати руками до Сокири так, як ото буває нянька, заколихавши немовля, змушує кого-небудь до належноï тишi, аби не( розбудити сонне; i шептала, неначе справдi над сонним: Iдiть... iдiть iз хати... Геть, кажу, не заважайте... Чи ви оглухли?.. Але гiсть уже справдi нiчого далi не чув i тiльки водив безглуздо очима по обличчях трьох живих iстот на одному лiжку... I як людина вкрай дезорiєнтована, але яка ще не втратила останньоï крихотки надiï вийти iз тяжкоï ситуацiï, заговорив: Ви... Вибачте... Я, мабуть, не туди попав... менi треба до поета, аби вiн менi дав слова до украïнського горя, а я покладу на музику... Цi слова присутньоï людини на голу людину вплинули неначе холодна вода, i вiн звiв тулуб так раптово, що обидвi жiнки упали головами на подушку i на момент зустрiлися очима, що блиснули неприязню з давнього потайника душi, який так само раптом i сховався, як i з'явився, давши мiсце зацiкавленню до хатньоï подiï: бо Моцюра тим часом, витягши гнiвно руку до дверей, кричав на гостя: Коли вам кажуть iти з хати, то йдiть, бо ще трошки постоïте i полетите так, як оцей черевик! I через бiк передньоï дiвчини тiєю рукою, якою показував на дверi, вхопив iз столу справдi жiночий черевик i шпурнув ним до дверей. Але, зауваживши, що гiсть не рухається, до останньоï душевноï цяточки розгубившись, спитався уже спокiйнiше: Ви читали коли-небудь моï твори?.. I Сокира, неначе тiнь тогосвiтня з тiєï людини, що вмерла вiд голоду на очах людей пiд пам'ятником Богдана Хмельницького року 1932, прогомонiв: Нi... Нiколи не читав!.. То чого ж ти прийшов сюди, куркуляча твоя душа?! Не читає пролетарських письменникiв i лiзе до ïх... Геть iз хати, кажу, поки ще держишся на ногах! Г Сокира, аж тепер помертвiлий, похитнувшись, вийшов. А поет урочисто зупинив очi на грубiй дiвчинi, але, не знайшовши спiвчуття, глянув сполохано в лiвий бiк i, побачивши там тiльки стегно тонкоï рудоï товаришки, вкрите ковдрою,— заговорив, нiби виправдовуючись i все ж таки полегшено: Ху... а менi здавалося, що вiн ухопить черевик i^ шпурне ним назад на нас... Але вiн страшно злякався! I, боком опустившись мiж обидвi рудi, провадив далi: I то дивись... Став над душею... Того не розумiє, що людина мусить бути вiльною i думкою, i всiма iнстинктами тiла... Кожна людина мусить бути незалежною одна вiд однiєï так само, як в одного шахтаря в одному забоï удар кайла вiд кайла. Бо вже так упорядкувала природа, що всi удари, якi потрiбнi для зрушення вугляного шару, не може шахтар звести в один удар, хоч би як цього хотiв. I кожний удар у нього рiвний другому i з рiвними iнтервалами мiж собою... Так само, як i пролетарське суспiльство не має таких прав, де мусять бути бiльшi та меншi. А вiн, куркулячоï душi душа, став над тобою i заморожує почуття та холодить твою кiмнату!.. Привикне там на селi до того, що багатий висне над наймитом i змушує до роботи,— ще й сюди приходить робити своï експерименти!.. А чорта пухлого не хочеш?! Та передня знов поклала йому праву руку на шию i, промовивши: Хлопчику мiй, не кажи дурниць, однаково твоє розумне було дурне, бо нема кому слухати... Жiнкам же подобаються вчинки, а не думки!.., уп'ялася йому в очi знов довгим поглядом, вiд якого творилася в кiмнатi тиха та брудна рiвнина i часом, i настроєм, що нiчне око пiд час такоï тишi не помiтило б не то що другоï рудоï дiвчини, а навiть жодноï живоï душi в кiмнатi i навiть того черевика, що лежав бiля порога. IV Герасим стояв пiд мурами Кирилiвськоï лiкарнi. А з-за Днiпра виднiвся лiс, i мiж ним далеко-далеко то тут, то там то чорнiли, то бiлiли i селища, I, мабуть, станцiï. Композиторове серце, вражене зустрiччю з Моцюрою, але торкнуте диханням затишку цього закутка, швидко билося. I своïм биттям полохало у душi неспокiйну свiдомiсть. Так само, як часом гуркiт Днiпрових хвиль об лiсистий берег кожним своïм ударом згонить з яворiв чи ворон, чи чайок, що вiдпочивають пiд чорним холодком лiсу. Ох, царю мiй, Боже, що менi робити?.. — вирвалося у нього несподiвано. — У рiках i в ставках з рибою жити не можна... Хiба тiльки ïжею для неï!.. У гаях i в лiсах iз залишками звiрiв... та з пташками жити не можна теж: скрiзь чути владу колгоспу та його iржавий, прихований i всепантруючий зiр... Тому тiльки... Тiльки назад у божевiльню!.. Та як же тяжко!.. Як тяжко iти сюди!.. I вiн, поклавши обидвi руки до грудей I глибоко зiтхнувши, знов швидко пiшов затишним закутком у неволю. Але коли залiзна брама мiж двома цегловими старими стiнами показала йому назустрiч кам'янi одвiрки, вiн круто повернув направо, лишаючи браму, i пiшов понад майже стрiмким спадом гори поза мурами лiкарнi, попiд самою стiною першоï психiчноï клiнiки професора Фрумкiна. I враз вiн почув: Герасиме, йдiть сюди! Голос був жiночий, i вимовлено з чуттям, повним пiднесених радощiв, що виникають тiльки з раптового подиву у нервових людей. Але хлопця вiн вразив надзвичайно, пригадавши йому в одну мить, як вiн ще в дитинствi зеленими святами на межi сидiв i дивився на метелика, що не мiг лiтати. Сонце свiтило пiдобiдньою погожiстю; а недостиглi жита повiльно гнали колосистi хвилi до села I, здавалося, захльопували його i летiли з тiнями розкиданих хмарок далi до лiсу. Тiльки одну церкву вони не мали сили залити, i вона серед них тремтiла бiлим та теплим супокоєм на всю незрушиму далечiнь. I вiн тодi теж почув невiдомо чий голос: Герасиме. I хтось тодi йому дома з'ясував, що то озивається тиша, аби людська душа не чула самоти i не боялася. А тепер вiд невiдомого голосу його серце просто заридало, охоплене страшною i раптовою тугою побачити знов те саме мiсце рiдного поля, в якому вiн чув перший раз голос тишi; неначе глупоï та тихоï ночi голос кладовища, що викликає дитину-сироту на свiжий грiб матерi, аби доказала жалощами те, що при останнiм прощаннi лишилося недоказане. Але дарма! Не вiн, а його несвiдомий настрiй знав, що якби почулися навiть слова: Кохаю, люблю, то вони були б машкарою правди, що завоювала собою пiвсвiту i яка говорить про те, що образ могутности дiйсноï правди рiвний силам Творця свiту, коли тiльки подоба ïï має тепер таку потужнiсть. Вiн слухав, але вже нiчого не чув. I думка знов затрiпотала птахом-невiльником: Так, треба негайно iти туди, вiдкiля вiн минулоï ночi був утiк. Безперечно, цё його гнала зустрiч з Моцюрою. Вона стала кольором його душi i тiєю дрiбничкою, що у намальованому портретi зливається з iншими у цiлий мистецький твiр, враз його доповнивши. Аж ось за стiною почувся страшний крик багатьох горлянок i безладний тупiт багатьох людських нiг, що зразу нагадали рух школярiв на перерву. Але за якусь хвилину стали вирiзнятися крики, тому безглуздi, що виходили з людських грудей, бувши схожими на ревища i виття товарiв, невiдомих Гарасимовi. I вiн став дивитися на стiну зверху донизу i помiтив у нiй видовбанi схiдцi, аж чорнi давниною. А пiд ними при самiй землi вiн побачив дiрку крiзь мур. Видно, хтось колись лазив у лiчницький двiр через височiнь, а потiм здогадався, що краще лазити туди дiркою. I зробив дiрку. Трохи постоявши в нерiшучостi, Герасим нагнувся, встромив голову в дiрку i полiз. Через хвилину вiн виткнувся головою у велику загороду, сповнену хворими у довгих бiлуватих халатах. Однi хворi ходили мовчки, а iншi кричачи. Напроти Сокири, метрiв за десять, на схiдцях Ґанку, сидiло три санiтари i щось проти сонця розмовляли i безжурно, незважаючи на хворих, смiялися. З лiвого боку у кутку дворища стояв велетенський бородатий чоловiк спиною до всiєï загороди i вигукував не то кудись промову, не то прокльони через стiну. Вiн був босий, без халата i з розiрваною сорочкою через усю спину вiд шиï аж до нижнього рубця. Коли ж Гарасим услухався, то почув, що хворий говорить погрози невiдомому своєму вороговi: Га, шпiйоне над шпiйонами! Ти вiд мене, вiд Гайки-Хвоста, не сховаєшся. У Днiпрi на днi знайду... А на небо сховаєшся, то однаково кiнець твого кавказького очкура звисатиме повз круглий мiсяць на землю, i я, вхопивши його, стягну тебе отак: раз!.. I разом з усiма переяславчанами, яких ти загнав у дубовий сучок, роздеремо тебе... Отак-о! А шматки твого тiла розiтремо на оцих цегляних мурах... Ось тут... Ось тут!.. I вiн почав несамовито гатити у мур кулаками... Коло самоï ж дiрки, теж з лiвого боку вiд Герасима, стояв навколiшки у бiлому халатi i босий молоденький хлопець i, дивлячись у куток на Гайку-Хвоста, бив поклони i говорив: Грiм i коза, жiнка й лоза, шкура й звiр, кiт i кажан, бiльше не вiр ïм без ножа! Все це вiн промовляв без перерви, нiби одним видихом; а по чолi у його текли струмки поту, бо сонце пекло йому в голову з-за цегляноï стiни, якоï вiн доторкався потилицею. А посеред двору вже iнший хворий, стоячи на однiй нозi, а другою гойдаючи то сюди, то туди i показуючи пальцем правоï руки на Гайку-Хвоста, реготав. Коло нього хворi, скупчившись, теж стрибаючи на однiй нозi, з якоюсь несосвiтенною заклопотанiстю, моторошно реготали. Але над усiм хаосом божевiльного дворища наймогутнiше вирiзнялися гуркоти кулакiв Гайчиних об цегловий мур. Гарасим спостерiг, як вiд них у кiлькох мiсцях муру вiдпали шматки давнiх валькiв. А один, одiрвавшися, вдарив по головi того хворого, який хрестився до велетня в розiдранiй сорочцi, i розсипався на плечi i на обличчя. Хворий перестав говорити римованi слова i, вставши з колiн, почав терти обома кулаками рук запорошенi очi. Коли ж йому стало легше, вiн повiв очима коло себе i, вгледiвши Герасимову голову, виткнуту з дiрки з-пiд муру, звернувся до нього з запитом, у якому чулася погроза: Ти навiщо мене вдарив? — Вальок вiдпав i сам тебе вдарив... — Брешеш! Хворий заперечив: Я щодня тут навколiшки стою i знаю, що i цегла в мурах не жива, i вальки не живi... Це ти мене вдарив... — Як же б я тебе вдарив, коли лежу на землi, нижче вiд твоєï голови... Та ще й на обох своïх лiктях... В мене для цього руки невiльнi... То ти он стоïш i якби схотiв, то легко мене поцiлив би по головi, бо я лежу... Цi доведення, видно, переконали хворого, а особливо те, що якби вiн схотiв, то мiг би легко поцiлити Герасима по головi, i вiн лагiдно промовив: Це санiтар мене вдарив, кинувши грудкою... Ну, чорт його бери!.. Я сьогоднi на зло йому не буду вечеряти... А тобi кажу: вилазь iз-пiд мурiв, бо вони можуть розпастися i тебе в дiрцi задавити. Бачиш, як Гайка-Хвiст садить кулаками... I вiн знає, i я знаю, що мури можуть вiд його кулакiв щохвилини розсипатися... Вилазь! Вилазь! Тепер уже Гайка-Хвiст бив не рукою в мури, а великою цеглиною, що за кожним ударом розбивалася в його кулацi на все дрiбнiшi шматки, i вiяла легким пилом у повiтрi, i вилiтала з його великих пальцiв друззям на всi боки. А вiн, почувалося, силкувався затримати побиту цеглу так, щоб вона не вилiтала. Це його дратувало, i вiн вигукував ще з скаженiшою пристрастю, аж нiби з гарчанням: Ось так!.. Ось так!.. Ось так тобi буде!.. Видовище цiєï загороди зробило таке гнобляче враження на Герасима, що в нього по тiлi пробiгла нервова холодна комашня, а голова згубила спроможнiсть держати в пам'ятi ясно бачене. А сама пам'ять мiсцями нiби западалася у якийсь пройнятий жахом транс, i в серцi вiддавалося луною кволого завмирання. Через те у нього перед очима картини пропливали не суцiльною реальнiстю, а дуже яскравими, то дуже чорними, аж гарячими, плямами. Вiн чув, що в нього не хватить нi мужности, нi потрiбноï витривалости, аби бути у такому середовищi. I через те Гарасим почав ворушитися, приймаючи зручне становище у дiрцi, аби вилiзти... Це помiтив той хворий, з яким тiльки що велася розмова, i, швидко нагнувшися, вхопив його за руку i почав з усiєï сили тягти з дiрки до себе, висолопивши язик i вилупивши очi. Гарасим же, почувши всiм своïм єством ще не зрозумiлу, але грiзну i невблаганну небезпеку, вiльною рукою вчепившись у якийсь виступ нори, розпачливо виривав полонену руку. Хворий же тяг, i в нього крiзь напругу виривалися повнi переконання i правоти своєï справи вигуки: Поможiть менi... поможiть менi! А то його задавить стiна!.. Бо зараз посиплеться цегла вiд кулакiв Гайчиних!.. поможiть... поможiть!.. Тi божевiльнi, що посеред двору реготалися на однiй нозi, поволi почали затихати. I диригент ïх уже стояв на обох ногах, опустивши руку i допитливо, розшолопуючи, дивився на подiю, що вiдбулася у дiрцi i коло дiрки муру... Нарештi вiн рушив туди, Ґвалтовно кричачи: Дяк тягне шпiйона... Поможiть! I, пiдбiгши, вiн теж ухопив за ту саму руку, що тяг i дяк, i потяг, благаючи: Хапайте мене за руку... помагайте тягти шпiйона! Два хворi вхопили вже за руку нового рятiвника, i почала вiдбуватися дика сцена... Гарасим почув, що в нього страшно заболiло в плечi, i пустив виступ нори, i поволi, зачiпаючися боками за нерiвнiсть ïï, став висуватися в загороду... Чи коли-небудь якась людина могла переживати де-небудь у свiтi цiлком свiдомо щось подiбне, що було схоже на совєтську немилосердну i всезнищуючу дiйснiсть у канцелярiях селянських урядiв, в мiських i в судових i в тюрмах? Де благання, мотиви i причини нiколи не беруться на рахубу, аби людинi зробити полегшення; а коли i вислуховуються, то тiльки на те, аби цю людину певнiше знищити i з бiльшими муками. Така реальнiсть ставала правдою кожного людського єства, i його обертала у розпечений камiнь болю, i не дозволяла нiколи людинi, люто схопленiй совєтськими порядками, скаржитися чи плакати. I зараз ця тупа безнадiйнiсть у Гарасимову свiдомiсть пустила тiльки двi чорнi цятки, якi з сумним гудiнням летiли в рожевому клубку гарячки назустрiч одна другiй. I в той момент, коли вони розминулися, не зустрiвшися, Гарасим все-таки, не знаючи всiх совєтських порядкiв, закричав: Санiтари, рятуйте!.. Це вже було тодi, коли божевiльнi витягли його з нори, i вiн звiвся на ноги... i коли пiсля цього той хворий, що з обуренням нахвалявся: То я йому на зло не буду вечеряти, вхопив у пригiрщ пилу i сипнув його йому межи очi з озлобленим трiюмфом: Ось тобi санiтари! Сокира зопалу, обома жменями закривши очi, став чекати, поки бруд зiйде слiзьми. А перед ним натовп людей безглуздих кричав: Шпiйон... Шпiйон!.. Дивiться, шпiйон!.. Один з трьох санiтарiв пiдвiвся був бiгти до раптового вирування, але два iншi притримали його за полу халата i посадили. I чулися збудженi слова: Не йди, сядь... Нехай усе доходить до психiчноï розрядки... Тим часом i Гайка-Хвiст перестав садити кулаками в сiну i, повернувшися до загального гамору, дивився з божевiльною напругою запальними очима. На ньому чуб стирчав так, як на ожередi вихром покошлана солома. Один його жмут звисав на очi, а в ньому гойдався маленький шматочок цеглини, що мав ось-ось упасти в бороду, яка брудним русявим жмутом була збита вся у правий бiк. Розстебнута сорочка вивалювала груднину, зарослу кудлатим волосом i вiд пилу та бруду невiдомо якого кольору, i штани, в яких звичайно ходили хворi, були поверненi набiк так, що той гудз, що припадає якраз над пупом, тримав штани на лiвому клубi. Кулаки обох рук нервово зцiплювалися; у правiм же, закривавленiм, вiн тримав рештки цегли. Видно було, що кожний палець цiєï руки свiжо збитий; лише на лiвiй вони були в поздираних давнiх струпах, що чорнiли, нiби суха шкурина чорного хлiба. Всi цi признаки окреслювали образ хаосу, овiяний жахом i моторошнiстю; образ, що кожну готову свою форму нищить i творить нову, аби зараз же зруйнувати ïï у несвiдомих муках буття i в корчах вiчноï погибелi. I рушив Гайка-Хвiст iз мiсця якимсь дивовижним пострибом, яким зближаються дикi звiри до своєï жертви, що вже не здатна боротися i має стати ïх певною здобиччю. Перед ним натовп хворих розступився, i вiн, крикнувши: Га?.. Шпiйон! — бахнув Герасима в ухо, — який навiть не бачив, вiдкiля схопилося лихо, бо витирав запорошенi очi... i впав вiд несподiваноï напасти правим боком на землю, навiть не ойкнувши. А Гайка-Хвiст, згрiбши його за голову, почав тягти попiд мурами, кричачи: Берiть його... берiть, роздеремо на шматочки... нехай знає, як у Бога красти правду i загонити людей у сучок!.. Один тiльки божевiльний, той грубий, що показував пальцем на Гайку Хвоста i реготав, тiльки тепер догнав навiки охлялого Гарасима i, вхопивши за ногу, став шарпати до себе. Але така була несамовита снага у Гайки-Хвоста, що вiн обох: i Гарасима, i божевiльного тяг, неначе мiшок з бараболею, до якого вчепилася мала дитина. I тiльки аж тепер санiтари, пiдбiгши до них i накинувши ззаду убiйниковi звичайне пожовтiле простирало, звалили на землю так, що вiн ногами торкався Гарасимовоï голови: а потiм сiли на зваленого: на кожну руку по одному, i третiй — на ноги. Гайка-Хвiст тiльки брiв, шарпаючи ноги з-пiд дужого санiтара. З лiкарнi вибiг лiкпом, i щось упорскнув здоланому в шию, i так само швидко як вибiг, так само i назад побiг у будинок. А санiтари, посидiвши ще кiлька хвилин, встали, взяли попiд плечi i за ноги вгамованого i понесли туди, куди зник i лiкпом. Пройшов ще якийсь час, i вони вийшли знов i загнали хворих у будинок. Пiд мурами залишилося тiльки тiло Гарасимове. До нього нiхто не пiдходив: нi санiтари, нi лiкпом. Видно, така психiчна розрядка була явищем сподiваним, i цiлком зрозумiлим, i не потребуючим перевiрки. Годинi о 8-й вечора, коли сонце стало над садибою лiкарнi так, що вiд неï впала тiнь на всю загороду, де лежав Гарасим, то зсередини вийшли два санiтари з ношами i двi сестри: одна з ковдрою у правiй руцi, а друга так. Вони пiдiйшли до мертвого. Вiн лежав горiлиць. На обличчi i пiд пiдборiддям були плями вiд закривавлених пальцiв Гайки-Хвоста, а лiве вухо було синє. На однiй нозi не було черевика, що валявся метрiв за два вiд власника. Видно, стяг той хворий, який допомагав Гай цi-Хвостовi. Санiтари поклали Сокиру на ношi, а сестра вкрила всього з головою ковдрою. Здавалося, що це на нього налягла останнiй раз та тога, якоï вiн бажав для своïх виступiв перед небом i землею, аби i вона разом з накритим зникла безслiдно пiд другою тогою, але вже вiчноï ночi. А вже як пiдняли його i стали нести, худа руденька сестра, яку Гарасим бачив сьогоднi вранцi за спиною в Моцюри, iдучи, говорила: Яке лихо... А я ж його сьогоднi бачила... Такi в нього дитячi очi були. I такий вiн був знiяковiлий, неначе той школярик перед учителем, що налив чорнила на зошит... Менi його так шкода було... I так i хотiлося поцiлувати у тi чистi хлоп'ячi вуста, I коли я приïхала до лiкарнi i коло вiкна вбиралася до працi, я бачила, як вiн простував до нашого вiддiлу, i гукнула: Герасиме, iди сюди!.. Вiн почув i довго стояв, та я не вийшла, бо якраз робив обхiд професор Фрумкiн. I зараз аж страшно подумати, що тому кiлька часу у нього серце билося ще живе... Але ïï товаришка ïй вiдповiла: Все його нещастя в тому, що вiн попав не в свiй вiддiл... I дiловито пропустила всiх у помешкання, а потiм i сама туди ввiйшла i зачинила за собою з грюком дверi... * * * I настав тихий та душний вечiр. Над садибою лiкарнi, що зводилася над Подолом пiд небо, розсунуте на неоглядну широчiнь, усипану сяйнистими зорями. А Днiпро, обгинаючи Подiл, у своïх холодних блисках течiï нiс наниз усю розкiш украïнського вечiрнього неба. I пристраснi вогнi з домiв Подолу перемiшувалися з рiчковими i надавали небу i землi тiєï принади, яку має та дiвчина, що, зiгрiвши свою нiчну постiль пахучою косою i жадiбними ласки персами,— стає коло розчиненого вiкна кiмнати в нiчнiй сорочцi i, вп'явши в зоряну темiнь палючi очi, жде i кличе серцем зухвалого i безсоромного спокусника. I здавалося, що це поширилася так рiчка Носачiвка та ïï береги. I хоч i шумiв Подiл вечiрнiм гуркотливим розкотом i де-не-де гукали пароплави, але нiчна глибiнь нiби заглушала ïх своєю тишею, що сходила з правiчного неба. I це давало iлюзiю, що рiчка Носачiвка та ïï береги роздалися в далекий свiт. А через те, що на украïнських берегах споконвiку увечорi зустрiчаються закоханi i приходять туди самотники iз своïми невисловленими думками i невиявленими почуттями,— то так i ждалося, що ось-ось десь залунає пiсня. Але де там? Всi вони загнанi тепер у колгоспну дiйснiсть i божевiльнi! I калiки, i подiбнi до калiк уже не мають права блукати вiльно по_ Украïнi та ще на вiльнiм утриманнi в сердечного люду. I серце цим не вдовольняється, i питається сенсу буття на землi, i жде святоï правди для себе i для охорони тих людей, яких всi-всi зневажають, i всi розраховують тiльки на них, коли треба реалiзувати якусь свою удачу... О горе, горе! Я знаю, що ти iснуєш, вiчная правдо! Ти стоïш у космосi серед вiчноï безоднi, розгалужуючи своï незримi гiлляки в немiреннiсть. I на них ростуть зорi, сонця, i планети, i люди... I, пристигши там або зазнавши шкоди у своєму розвитку, вiдпадають, i з них виходить навiки божественна животворча сила: а на ïх мiсцi виростають iншi i держаться знов на вiчних гiлляках дивезною силою, тiльки що знов до часу. Так само, як i на тому берестку, що стоïть на перехрестi Чорного шляху i Куцiвського, з'являється листя, з якого щоосени виходить живущий первень природи, i воно опадає, аби його замiнило весною нове, повне свiжости i божества. t Один лише стовбур з гiллям лишається нерухомим. I тому кожне дерево править за прообраз вiчного Бога i всього живого... I бiдне людське серце не погоджується на таку реальнiсть, а iншоï не вгадає, i болить, i бунтує, що наш Творець такий пасивний, коли наближається до нас критичний час нашого iснування, нашого змiстовища для вiчноï сили!.. Листопад 1947 р.
ПСИХIЧНА РОЗРЯДКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация