<< Главная страница

ДУМА ПРО ЗIНЬКА САМГОРОДСЬКОГО



Категории Тодось Осьмачка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Сокiл в орла та й питається, чим же цей свiт прикрашається? ... Народна пiсня. Ми бандiтов разобйом, на Украïну жить пойдьом... На Украïнє добре жить: є што шамать, є што пiть красних дєвушек любiть, можна й дєнєжок нажить ... Червоноармiйська пiсня 1919 р. Ой хто то йде, ой хто то йде? - Бiлоруси, бiлоруси ... А що вони несуть, а що вони несуть? - На цiлий свiт свою кривду! Янко Купала. А моï ти куряни свiдоми кмети... Слово о Полку Iгоревiм. ПIСНЯ ПЕРША Самгородок спав у зеленi, свiтова зоря втомилася, в туманi над лiсом кублилась; та об вiкна пiвнi голосно в сонцi сталеними дзьобами iз горища ще не стукали, ще нiкого не полохали. Тiльки в хатi аж край селища аж вiд степу вiтровiйного, свiтло з вiкон на подвiр'я б'є; а в подвiр'ï старосвiцькому Мiцно кiнь до льоху прип'ятий вибиває ями чорнiï копитами аж по черево; пiна з нього тепла падає, наче снiг шматками бiлими, потiм знов i знов змiтається гривою важкою, довгою, нiби рiками падучими, що двi скелi обполiскують, двоє колiн коня доброго... Сивоусий козак в хатi, гей, бiля столу обпирається, в нього шабля аж до чобота хижо з брязком вигинається, а револьвер бiля пояса i Ґранати три почеплено; i на спину звисла китиця, з шапки чорноï, козацькоï, мов калини Ґроно повнеє iз гiллям лягло обтяженим уздовж грядки чорноземноï... Вiн мовляє словом-погуком до господарки бентежноï: Гей, Зiньчихо, жоно сивая, ти, дружино щировiрная, вiдчиняй но скриню давнюю й сорочки давай попранiï у ставку на бiлiм каменi, що його пригнали лебедi i великi води травневi iз вершини нам до берега, та й буди дочку єдиную, ту дитину чорнобривую: тут я з вами попрощаюся, Попрощаюся й до гриви знов коня змученого втечею припаду холодним розпачем, i шлях ляже порозбиваний вже в лiси густi Макiïвськi... Важко вiко вiдчиняючи скринi давньоï, дубовоï, жiнка злякано питається: Ой, мiй мужу невгамований, куди спiшиш та ще й квапишся, що до столу не прихилишся й хлiба й соли все цураєшся?.. Може скажеш, може й вимовиш, який вiтер, який птах тобi нiс коника легконогого аж на рiднеє родовище, що убавив навiть щирости слово добреє промовити в рiднiй хатi iз родиною? - Гей, Зiньчихо, жоно сивая, таж дружино щировiрная, з сорочками швидше порайся, бо за мною три гонитви йде: щонайпершая вiд пiвночi, а другая вже вiд Смiлоï, а що третяя великая, то вiд лiсу Чигиринського. Козаки моï порубанi простяглися там пiд соснами, мов дуби вночi злодiями сокирами з пнiв поваленi, i в них рани зараз ятряться на ввесь край наш недомучений. I я бiг конем вiд ворога, аж крiзь серце бурi вiяли й вивiвали слова дружнiï, i не маю тепер жадного Щось до серця тобi мовити... Тату, тату подивiтеся у вiкно на наше дворище... зашептала Любка злякано; вже давно вона зiрвалася iз постелi та дiвочоï й до вiкна впадала гаряче i очима видивлялася... Вже й пiвнi з-пiд стрiхи кидати почали дзвiнкими гуками в свiтову зорю над берегом. Й бiлий дим iз неï вiявся на село й на степ невидимий, й Любцi косу всю осяяв вiн i тих вершникiв, що з вулицi набiгали в двiр вiдчинений та й гули круг хати тупотом... А в повiтрi розпливався дим i вiд нього розвиднялося. - Гей, Зiньчихо, жоно сивая, та ще й дочко моя милая, припадайте грудьми-персами до долiвки, в камiнь збитоï, та й лежiть до свiтла денного, бо на нашу працю ласiï заволоки хижi з пiвночi оточили нас iзокола та й знадвору будуть кулями пробивати стiни ветхiï i мене... Мене влучатимуть... Аж як люди позбiгаються та й на вариво-видовисько, я порiг покину батькiвський, бо як зараз тiльки видастесь у ворожi лапи згарячу — осоромить серед дворища вас Москва до вух запiнена! А в дворi надворi гуркали та свистiли дикi вигуки: Вихадi, бандiт, на вулiцу, нє то вигонiм Ґранатамi! Та й упала Любка бiдная перед батечком навколiшки, як колись було маленькою припадала та й на Святвечiр перед тихою лямпадкою... Ой упала та й приклякнула i тужила, примовляючи: Рiдний батьку, ясний соколе, покинь тихую оселю цю, а в оселi мене з ненькою, бо й двора я не сходила ще i найпершоï дiвоцькоï не зносила ще сорочки я ... - Дочко, дочко нерозумная, що ти змислила, що здумала, отакеє менi мовивши? Рiдний батьку, ясний соколе, та нехай менi на голову нинi ранком не роса спаде серед двору в нас iз яблунi, а наруга найчорнiшая мiж жiнками Самгородськими, ще аби хоч раз побачити сонця схiд з-за лiсу нашого! I хитнувся на ногах Зiнько, нiби граб старий мiж липами на просiцi в лiсi вогкому, як зачув у своïм коренi дзвiн залiза змаху вгачений: Та не єсть бо ти могутнього роду роботящого дочка, тiльки єсть бо ти пiдкинута вiд вовчицi сучка лютая до порогу дому нашого, що вкусила рiзом-iклами ти за серце моє батькiвське в час-добу таку пекельную! I неначе п'яний винами вiн гукнув з шаленим розпачем: Хай же буде отут проклята моя зброя отаманськая! Та й узяв Зiнько з-за пояса револьвера та нiмецького i з усього маху гнiвного кинув ним на дiл трамбований, — i у хатi несподiвано з долу пострiлом шарахнуло, i нiкому не призначена куля дiвчину поцiлила, що без гуку i без стогону впала тихо, мов пiдкошена. I Зiньчиха занiмiлая над розчиненою скринею як побачила, як охнула, так додолу й поточилася та й осiла, коливаючись, бiля нiг дитини вбитоï. Так i птиця мiцно кiгтями, як ïй очi повиколюють, ухопившись за обапола хилитається й вимахує проти вiтру крильми кволими. А в дворi надворi вигуки та iржання коней змилених ранок лунами полохали... I неначе револьверовi переляканому в вiдповiдь враз тiпнуло страшно хатою вiд лежанки аж до сволока: й вiкна з лутками, як з блискавки, на вогнi вдуло всередину, бiля Любки впала навзнаком ïï мати закривавлена, в неï коси простелилися, склом побитим пересипанi пiд рознесеними рямами... Це Зiнько у мить єдиную вловив оком розгаряченим, бо стiна, знадвору зiрвана, геть iз спризьбою високою вже на нього впала з грюкотом i в густiй сховала курявi пiд колодами та глиною... I кацапи разом рушили у пробiй важкий задимлений, i тягли iз скринi давньоï сорочки жiночi бiленi й у полотнах довгих плутались, й серед двору в порох падали... Тiльки ось стiна пiдводиться, й гуркотять грудки об дерево, а з-за них увесь закурений став Зiнько на дошку зламану... З лугу легiт линув ранковий й ворушив його чуприною, а iз чола iз розбитого кров текла, з землею змiшана, нiби в того бика гнiвного, що розсунув рогом глинище... I махнув Зiнько Ґранатою: руки й ноги розлiталися по дворi, як пил вiд вихора... Голова ж одна вiдбитая у гнилi ворота вдарила, й вони впали й розломилися, тiльки й сам козак поранений поточився i пiд яблуню впав, неначе тяжко втомлений... А години опiвденноï iз байраку Самгородського, на Гетьманський шлях Чигринщини добрий кiнь козацький вилетiв. На розпущеному поводi деревина довга метлялась: то об землю зачеркалася, то летiла разом з гривою над конем, мов чорна блискавка. Кiнь вернув до неï голову, аби персами нагнатися на село десь перелякане чи на байрак нашорошений... Пролетiв i зник за обрiєм... Тiльки довго ще Гетьманський шлях стугонiв вiд тупу дального, i гарячий порох сипався з нехворощу придорожнього... ШСНЯ ДРУГА Никне трава жалощами, а дерево з туги к землi прихилилося ... Слово о Полку Iгоревiм. Мiсяць плине вагом-повагом у глибiнь блискучу темную, нiби риба дивна, круглая в сiтку впала океанськую та й провадить ïï водами у безоднi немiримiï. Мiсяць диха над Черкасами, а над допром проясняється; вiн стоïть в камiннiм панцерi, скалить Ґратами до мiсяця i багнетами до города, коли той вогнями клiпає чи то сонцем обливається, мов баклан в степу Днiпровими ранком водами гримучими. Гей, в'язниця ця новiтняя пiд землею має вогкiï вземлища все глибочезнiï, що напружилися дугами кам'яними неохопними. Дуги тяжко напинаються, щоб не луснути й не бахнути, бо держать на своïх вивихах тягарi нiмi, несвiцькiï i в дiл мокрий думи вдавлюють. У однiм цегловiм землищi зв'язаний Зiнько поранений клякне на змокрiлiм цементi. Тьма без вiкон, вогкiсть темная б'є по тишi зверху краплями, i гудки до неï з пристанi доторкаються знесиленi крiзь земнi великi глинища. Та ув'язнений не слухає: лiва нога перебитая мозок в черепi розпалює, i йому таке ввижається: Iз долини кам'яна гора пiдвелася в хмари гостряком. Та рiка на неï вдарила й розколола ïï хвилями i на частi двi розсунула, що на тому й цьому березi стали стрiмко i порiзнено. А мiж ними посерединi води вздовж побiгли з гуркотом. I на хвилях на запiнених появився бiлий корабель i в протоцi, дивом зробленiй, зупинився, мов на котвицi; палуба була застелена вся колодачами й шаблями кров'ю збризканими червоно; а на боцi, де перенчата, був мiшок, пашнею сповнений; Любка ж брала ïï в решето й над ножами i над шаблями на току неначе вiяла. Не полова ж вiдвiвалася, а ворони чорнi пурхали i крутилися над водами i сiдали знов на палубу i на зброï й помiж зброєю дзьобали пшеницю вiяну. I вiд вороння страшенного корабель, мов Ґроно чорнее, потопати став поволеньки, а Зiньчиха з гори криками обзивалася, благаючи: Птицю з корабля мерщiй зганяй, i нехай свiти облiтує, а сама... сама до берега прибивайся плавом, веслами, бо двора ти в батька рiдного не сходила, не стоптала ще... I вся птиця завихрилася, й закипiло небо крилами, й випливло на хвилях решето, нiби мiсяць кров'ю вимитий, корабля ж i Любки не було... Та й галаснула мiж горами стара мати дико лунами i в рiку на скелi охнула, де жадiбно кров розбризкану геть злизала хвиля мутная... Тут iз себе стогiн видавив, пам'ять проясняючи Зiнько; стогiн видавив тай вигукнув: Де ти, смерте моя лютая, над моєю стань в'язницею та й удар об мури мурами... привали й засип гнiздо старе, моє серце бунтiвничеє, щоб завмерли в йому рiднiï голоси тяжкого присуду... И тулуба пiдвiв гарячого, головою в камiнь вдарився й навзнак, занiмiвши, витягся... I мовчання знов у землищi натягло незримо в цементi струну точену, таємную... I прийшла Зiньковi вiдповiдь та й вiд смерти тiï лютоï, вiдчинилися у землище чавунами дверi кутiï, i ввiгналися, i вскочили слiдчi, сповненi жадобою. Ïх було чотири, мигали шкiряним куценьким одягом, нiби змiï помiж скелями чорним холодом до мiсяця, коли спинами округлими та м'ясистими погойдують. Слiдчий Гей, нещасний та знеможений, чи ти чуєш i чи бачиш ти? А Зiнько, назад вiдкинувшись, на руках тримався випнутих, мов дзвiниця з дуба давнього, що вiд бурi похитнулася i за два стовпи вхопилася, щоб крiпитись над оградою, як iз неï дзвiн лунатиме: Зiнько Бачу, бачу, що кривавiï привиди мене покинули, а прийшли ви з мене витягти обгорiлу душу муками!.. Слiдчий Гей, бандите, Зiньку зборений, не прийшли сюди по душу ми, а внесли тобi опiвночi опрощення за всi злочини, тiльки зараз нам, не криючись, розкажи усе по совiстi: хто тебе пiдбив на виступи проти влади та й совєцькоï?.. З ким мiстечка ти пiдпалював, з ким степи ти перехрещував копитами й кулеметами?.. Зiнько Гей, викручуйте у мене ви ребра ламанi й дугастiï, щоб iз лiктiв ваших кров моя вiдривалася краплинами, як у псiв iз морд замурзаних рiдина на стервi капає, та повiк не сподiвайтеся, що Зiнько катам товариша може виказати й видати!.. Слiдчий А вiзьмiть його пiд чоботи, хай iнакше свого голосу нам покаже молодецького, отаманського, козацького! Та взяли його та й мучили: два у спину обпиралися колiньми i руки рубанi вивертали, назад ламлячи, а другiï два, засапавшись, в чорну рану закаблуками товкли мовчки, зуби скалячи; кров з ноги на стiни бризкала й на халяви поваксованi цих суддiв з глухоï пiвночi. А Зiнько пiд ними, витягтись, зуби вцiпив жовтiï своï у краï товстого цементу, що стирчав там iз вибоïни; в нього жили в шиï видулись та й уперлися у щелепи, щоб страшенний крик не вирвався, вiд якого й камiнь трiскає... Тiльки вземлище розкотисто гоготало, як загонили на той свiт життя замучене. Так i явiр на Полтавщинi, чужим вiтром розхилитаний ще за Шведчини колишньоï, страшно стогне з Ґрунту гуками все корiннями бугристими, мов ланцями стопудовими i пiд нашi битiï шляхи, густо кров'ю позаливанi!.. Зiнько Гей, пустiте, муки витримать не здолаю до останнього... Слiдчий Не здолаєш?.. Ну, то спiльникiв видавай нам i виказуй нам... Зiнько Пiдведiте, я вже викажу... Так, вже легше... Ох, проклятая ти годино смертная моя, нащо випхнула на свiт мене та й iз неньчиного черева, нарекла й пустила з реготом украïнцем, не людиною... Слiдчий Говори нам швидше викази, то сконаєш не пiд муками.... Зiнько Почекайте, не хапайтеся, все скажу я, всiх я викажу... Дерева шептали радiсно на лугах iз бiлим мiсяцем, а село ïм обзивалося вiд просторих царин спiвами, аж високi луни стукали у верхiв'я гiр над рiками, що йде воля, воля з пiвночi та й несе пшеничний снiп важкий на подвiр'я люду бiдному, й перевесло сяє з золота, а всiм землям видимо його, бо воно, казали, скручене пiд гарячим сонця ободом мiцно згодою народньою... Хто ж до нас прийшов сподiваний, i зробив нам довгожданий що?... Позривали ви нам дворища начиннями розбишацькими, та й забрали хлiб горьований i в Москву свою спровадили, а щоб видно було ïхати, Украïну над дорогами пiдпалили на всi сторони i звели над нею полум'я, мов вiтрило в даль розмаєне з човна, чорно обгорiлого, що пливе з краïни розпачу, де нужда цвiте убивствами... Мiй народ iзнов похилений в себе в хатi пiд одвiрками, а круг столу зайди дикiï тучним брашном його живляться, Тiльки чуєте... Над горами час iде шляхами вiчними, вiн заплiднений стражданнями всього люду украïнського... I прийдешнє нам народиться: крик могутнiй нарожденного несподiвано почуєте, тодi горе вам, мучителi... Слiдчий А ну ще собаку битую простягти на мокрiм цементi!.. Зiнько Ви забрали сили сильнiï, тож вiзьмiте i останнєє, бо ще викажу нехотячи когонебудь на катовиську... I обличчя страшно викривив, зуби стиснув з тяжким стогоном аж пiт виступив краплинами на чолi, як вiск, пожовклому... Харкнув кров'ю та на слiдчого i обляпав поли одягу, а сам, нею захлинаючись, на пiдлогу впав, задушливим кашлем землище сповняючи. Слiдчий Ах, зараза!.. Так ти викусив язика свого смердючого?.. На ж, проглинь за нього другого!... Та й ударив вiн лежачого револьвером в рот скривавлений й зуби виломив переднiï, увiгнавши зброю литую аж по ручку дерев'яную... Й глухо пострiл в ротi вибухнув... Зiнько руку махнув правую до обличчя до розбитого i навiки непоборений вiн затих в тюрмi, на каменi... Мiсяць пливе над Черкасами, лiхтаря спустивши круглого на глибоке дно Днiпровеє: придивляється, що робиться, чого хвилi, ним освiтленi, б'ють у дверi степу сонного: Одiмкни нам дверi вiчнiï, ми твоï смутнi возвiсники й вiстi несемо невтiшнiï: знов пiдземнi прiрви темнiï лунами гудуть тюремними, пiд темницею у вземлищi сина знов твого скатовано, а його кiнь iз Чигринщини i розшорений, i втомлений все iрже до Украïни сам, та йому не обзиваються iз лiсiв братерським гомоном нi козацькi наприпоненi, нi отаманськi осiдланi...
ДУМА ПРО ЗIНЬКА САМГОРОДСЬКОГО


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация